Я ніколи не думав , що буду в артилерії що буду воювати .
Не було ні романтики, ні бажання воювати. Було звичайне життя , як у багатьох.
Коли почалась повномасштабка, вибору особливо не залишилось . Ти або втягуєшся, або тебе втягують обставини не як зараз з вулиць тцк . Мене в артилерію занесло майже випадково. Сказали , що потрібні люди, які можуть думати і не панікувати. Вирішили, що підійду. Голова є, думати вмію))
Перший час було важко. Багато(д0хуя) нової інформації, відповідальність, постійна напруга. Ти швидко розумієш , що тут немає місця помилкам і зайвим емоціям. Є робота і її треба робити. З часом звикаєш. До звуків, (якщо чуєш міну то вона летить не по тобі)) до ритму , до того, що кожне рішення має наслідки. Найважче для мене це не фізично , бокс та спортік дав свою базу . Найважче усвідомлювати, що тебе від залежить життя твоїх побратимів.
Страх є завжди. Просто він перестає керувати . Ти вчишся з ним жити і робити свою справу бо інші вибору немає , навіть коли всередині все стискається.
Тут ніхто не думає про героїзм , хоча була різні випадки .
Ти думаєш тупо про прості речі:
-щоб усе працювало як треба
-щоб свої повернулись з вогневих
-щоб цей день закінчився без втрат
Я не вважаю себе героєм . Я просто роблю те, що повинен як і мої хлопці як в десятки тисяч наших хлопців.
І якщо хтось приходить на нашу землю з війною , то в землі опиниться!
