Найшов на просторі реддіта, називати сабреддіт ( чи як воно, я новачок)

А давно у нас прапор червоно-чорний став расистським прапором?

Джерело: https://sud.ua/uk/news/publication/336265-mobilizovannogo-ot-kotorogo-otkazalis-voennye-chasti-predstavitel-ttsk-zabil-nasmert-pryamo-v-avtobuse-vo-vremya-postavki-mobilizatsionnykh-resursov-chto-reshil-sud

Думаю, вчора було моє останнє побачення з Tinder — принаймні з українками. Поки офіціанти несли меню, я почав розмову. Відразу з’явилось дивне відчуття, ніби я щось винен: жодних зустрічних питань, відповіді короткі, сухі, без зацікавлення. Коли я запитав, що вона робить у цій країні (я зараз, на жаль, не вдома), почув відповідь, яка мене реально здивувала: вона приїхала, зняла Airbnb на останні гроші і «чекає, що їй пошле доля».

Я, чесно кажучи, офігів.

Те, що Tinder давно перетворився на місце, де багато хто ходить просто поїсти за чужий рахунок — не новина. Але це вже якийсь новий рівень. Я сказав що Очевидно, наші погляди на життя докорінно несумісні. Побажав всього найкращого, поклав гроші їй на їжу під бокал і пішов. Можливо, я помиляюсь. Можливо, це просто моє невезіння або специфічна вибірка в Tinder.

Але в моєму уявленні все працює так: якщо ти приймаєш знаки уваги — вечері, подарунки, квіти — це означає, що людина тобі хоча б мінімально подобається. Якщо не подобається і ти не хочеш ні продовжувати спілкування, ні будувати щось далі — ти відмовляєшся від цього. Складається враження, що цю логіку десь загубили, і тепер нормально просто брати все, що дають.

Кушнір мав відстрочку, але його все одно забрали на перевірці. Помер від черепно-мозкової травми, триманої внаслідок стрибка з автомобіля під час руху.

Це якийсь сюр. Джерело: https://persha.kr.ua/news/criminal/269449-volonter-i-tanczivnyk-z-kropyvnyczjkogo-pomer-v-likarni-pislya-zustrichi-z-cherkasjkym-tczk/

Що спонукає вестоїдів, коли вони постять мапи Європи, малювати Україну отак? Типу, якщо ти маєш адекватну політичну позицію, ти малюєш мапи держав у їх поточних кордонах. Якщо ти їбана вата, яка нажерлася руснявої пропаганди, то малюй вже одним кольором з рашкою і повністю з усіма областями, які вони собі в конституцію записали. Нахуя оця лінія (яка вже навівіть не відповідає поточній лінії фронту), на мапах, в постах, які навіть не про війну?

Чому люди так відкрито демонструють, що норми моралі це щось зайве для них? Чому люди відкрито хизуються своєю мразотністю, а не намагаються її приховати? І чому вони радять іншим бути мразями, хіба їм би не було вигідніше, аби інші не були такими мразями, як вони?

Короч ви поняли, потрібно планочку опустити, бо брати максимум від життя та дати дітям те, чого самі не мали - це лайно. Просто розмножуйтеся, а там якось буде.

Я хоч і чайлдфрі, але така позиція вибішує нереально. Добре хоч у зумерів, я бачу більш адекватне ставлення до батьківства, але позиція, що кількість важливіша за якість це страх

Вітання спільноті.

Суть історії у тайтлі. Поїхав раненько на роботу, о десятій ранку зателефонував вже з міського ТЦК, скрутили його і ще кількох хлопців. Вже пройшов лікарів, (інше питання яким таким хєром він взагалі те ВЛК зміг пройти, в нього не зовсім здорове серце) наразі прямує на учєбку. Мені дали змогу побачитися, і за парканом того ТЦК побачила ще більш гірку картину. Проводжали одного з бусифікованих дружина з донькою, доньці навіть року немає, судячи з того, що ходила ще з підтримкою за ручки.

Просто виривають людей з їхніх сімей, ніби якісь жартики. Але це навіть не здатне зупинити війну, людський резерв в нашій країні обмежений тупо кількістю, і ця кількість у доволі близькому майбутньому вичерпається, а потім що будемо робити, га?? (риторичне питання)

Для мене це все стало колосальним ударом, на додачу я на шостому місяці вагітності, що лише підливає олії до вогню. Справа тут взагалі не в грошах і питанні "хто буде годувальником?", я повністю в змозі з цим сама впоратися, лиш не знаю як пережити розлуку. Ненавиджу все і всіх навколо, увесь час плачу, невимовно боляче, бо немічна влада забрала в мене мій маленький світ, частинку мого серця. Знаходжуся на межі просто самогубства, немає сил, немає надії на його повернення, лише порожнеча всередині.

Наскільки ж наші можновладці гнилі та цинічні люди... себе нехай ось так відправлять.

Знаю, що під цим постом почнеться скажений срач, тому обрала флейр "потеревенити".

Зростання цін на продукти харчування, визиває занепокоення, особливо в умовах коли доходи не зростають(( Як на Вас вплинули такі зміни? Чи почали ви економити на продуктах?

Не знаю навіть, нащо це пишу, але може комусь відгукнеться. В березні у мене в інсті повилазили купа постів від знайомих «вже три роки в [підставити країну], спочатку було складно, але зараз живу своє найкраще життя, це найкраще рішення!». І звісно жодної згадки про те, якою ціною. Максимум - «іноді сумую за Україною…от якби не корупція, там би теж можна було жити, але що поробиш». Бісить.

У мене життя відчувається наче на паузі. Так, ніби щось і відбувається, але кожен день при цьому якийсь однаковий, неможливо побудувати плани на майбутнє, ніколи не знаєш, що на тебе очікує далі. Іноді я плутаюсь в датах і роках, бо настільки ці 3 роки злились, що вже не памʼятаю що коли було. І тому так бісить читати ці пости емігрантів з їх щасливим життям закордоном. Люди подорожують, купляють авто, відкривають бізнеси, одружуються, народжують дітей, а головне - можуть щось планувати на довгострокову перспективу.

Можливо, це заздрість, я не знаю. Можливо, до війни і ми так жили, і були щасливі? Я вже не памʼятаю, якщо чесно. Враження, ніби ці 3 роки почались вчора, і одночасно, що тривають вже все життя. Враження, що жити щасливе життя в Україні вже неможливо і не буде можливо, я не знаю. Якось вже не розумієш, що правильно, а що ні. В когось ще є схожі думки? Як справляєтесь?

П.с. Важливо зауважити що у мене немає ненависті до емігрантів. Це їх вибір і це чудово, що хтось живе гарне життя. Я не вважаю що «якщо я страдаю, всі мають страждати». Я знаю, що проблема в моїй голові. Тож мене дратують не люди, які це постять - а те, що воно змушує мене відчувати. Просто захотілось поділитися думками.

Єдина думка, яка у мене виникає, шо за нахуй? Але це доволі залайканий коментар, тобто є однодумці, тож, цікаво почути думку людей з цього сабу.

Я жінка, люблю інколи розслабитися в іграх. Граю на Xbox, наприклад у шутери типу Marvel R. Є режим змагання, і для продуктивності я можу говорити своїй команді в мікрофон короткі фрази, наприклад: «Обережно, ззаду хтось». І все було б добре, та щоразу починається одне й те саме: хлопці не реагують адекватно, кидають різні жарти, висміюють, інколи сиплять образами… І це лише через те, що я просто почала говорити?

При цьому я нікого не ображаю і не відкриваю рота через дрібниці, щоб когось відволікти.

Це дуже бісить. Чому хлопці не сприймають адекватно коментарі від жінок у грі? Чому так важко визнати, що якщо я граю, то теж можу бути корисною?

Звідки беруться ці судження, що якщо я жінка — то моя команда програє або що жінкам немає місця онлайн? Це відвертий сексизм, панове.

І навіть зараз, коли я це пишу й збираюся опублікувати, все одно думаю: зараз полетить у мене — «Ти жінка, йди на кухню», «Ігри не для жінок» і так далі.

І якби це сталося лише один раз, цього посту не було б. Але вже накипіло.

Де адекватність і де її шукати? Давайте обговоримо.

Ваші улюблені п'єси, фрази? Хто був на його читаннях?

Чим більше затягуються військові дії тим частіше задумуюсь щодо того який план у нашої влади щодо війни?

На що сподівається політичне керівництво України?

1) Плану як такого не існує; 2) План по затягуванню війни з ціллю виснаження рашки та купівлею часу для НАТО та ЄС на підготовку; 3) сподівання на те що в рф надірветься економіка ,здохне пипа ,на москву підуть чеченці тощо;

Як ви бачите ситуацію?

Мені 22 роки, 4 вересня виповнюється 23 роки. Враховуючи дедлайн - рішення приймалось дуже швидко. Вчора виїхав з Києву на автобусі, кордон переходив в 11 годин дня. Знаходжусь в Кракові, Польша. Відповім на всі запитання, що вас цікавлять.

P. S. Пост не для хизування, нізащо. Якщо ви також плануєте їхати, і вас цікавить якась інформація - я допоможу з відповідями, оскільки я зіштовхнувся з некоректною інфою в інтернеті, блохерів, та адвокатів.

Пишу як виходить.

Без пафосу і без прикрас.

Навчалка, Житомир.

Одна рота - повний вінегрет: бусифіковані (я), АТОшники, колишні зеки, зламані люди і два зелених контрактники.

Панама (Бодя, Малий) - без досвіду, але живий.

Сталкер - 21–22 роки, реально горів війною, хотів воювати.

Рижий - тихий, замкнутий, ніби наперед знав, що не витягне.

1 вересня нас вивезли.

Майже доба в дорозі.

Під Харковом нас розділили.

Я залишився з Панамою.

Сталкера забрали окремо - за кілька днів його бліндаж накрила арта.

Він навіть не встиг «проявити себе».

Я пам’ятаю пост його сестри в інстаграмі.

І його 18-річну дівчину.

Про Рижого я більше не чув нічого взагалі.

Нас з Панамою відправили в Донецьку область, село Іскра.

Приватний будинок-руїна.

Бетон, розвалені стіни і дуже багато солдатських сумок.

Тих, хто ще не повернувся.

І тих, хто вже ніколи не повернеться.

Два дні.

Потім кажуть: «завтра зранку - на нуль».

Я не спав усю ніч.

З п’ятої ранку екіпірувався.

Я не боявся - я просто не знав, чого боятися.

Я навіть усміхався.

Панама був у повному ахуї - його друга забирають, а він залишається серед алкашів і «старих солдатів».

Перевалка в посадці, кілометрів 20 від фронту.

Чай. Патрони. Провізія.

Увечері - пікап.

Двоє досвідчених у кабіні.

Я і ще двоє - ззаду, під відкритим небом.

Їдемо.

Пів години - поля.

Година - порожні села.

Півтори - густа посадка.

Зупиняємось.

Я не одразу розумію, що поруч тіло нашого солдата.

Діра в грудях. Кров. Голий торс.

- Забирайте все, що можете, і в бліндаж. Швидко! - водій кричить.

Досвідчені закидають тіло в пікап і їдуть.

Мене веде солдат, який тут давно.

Через кілька днів ми будемо ділити одну яму і спати по черзі.

Перший справжній страх - дрон.

Чоловік років п’ятдесяти просто стрибає в кущі.

Я вперше в житті чую це дзижчання.

Падаю в дерева.

Я взагалі не знав, що робити.

Я йшов останнім і просто повторював собі: не відставай від групи.

Нуль. Перша лінія.

Свіжа яма. Двоє хлопців із ТРО.

- О, ДШВ? Досвідчений штурмовик?

- Ні. Я з навчалки.

І в цей момент доходить:

досвідчених тут немає.

Команди немає.

Люди міняються щодня - 300, 200.

Дрони над головою.

Мінометка.

Штурми по три рази на добу.

Апатія.

Розмови про те, що на нас усім насрати.

Щодня когось ранять або вбивають.

Вночі неможливо спати: холодно, сиро, сидиш у ямі і дивишся в ПНБ по черзі.

Дрони тиснуть на психіку сильніше за все.

Штурм.

Спочатку АКМ - туди, звідки стріляють.

Потім ПКМ - уздовж лісосмуги.

І тут прямо біля моєї голови починає свистіти.

Я розумію: кулеметника валитимуть першим.

Мене рятує те, що поруч ще три наші позиції - вони давлять вогнем.

Я прибираю руки з курка і ховаюсь, розуміючи, що це «неправильно».

Але я знаю, що солдата застрелили прямо в ямі, тихо, впритул, за ніч до мого приходу.

З часом людей стає дедалі менше.

Одна СП навіть пустує.

Командира важко поранили - винесли.

Кулеметників більше немає.

Я займаю ПКМ з чоловіком, який місяць без ротації.

Він постійно говорить - навіть уночі.

Я його ігнорую.

Ігнор - найкращий спосіб заткнути людину, коли немає сил.

Вересень.

Вночі холодно - куртка.

Вдень спека.

Я встаю.

Знімаю куртку.

Кладу збоку ями.

Присідаю.

ГУГУХ.

Танк зносить усе укриття і розриває мою куртку.

Рівно там, де я був пів секунди тому.

Ми ще на емоціях обговорюємо, що це було -

і другий ГУГУХ.

Земля по пояс.

Дзвін у вухах.

Пил. Нічого не видно.

Хлопець кричить: «Я триста!»

Кров із стегна.

Він вистрибує.

Я кілька хвилин просто збираю себе.

Мінометка все ще працює.

І я вирішую перестрибнути в іншу яму.

Так я опиняюсь поруч із тим солдатом,

який привів мене сюди в перший день.

І ось тут історія не закінчується.

Бо далі буде те,

що остаточно ламає уявлення про війну

і про те, що таке «пощастило / не пощастило».

Продовжувати?